Денис жив у Запоріжжі. У квітні 2022 року його призвали на службу. Він служив у 53-й окремій механізованій бригаді.
У грудні, рятуючи свого командира, отримав поранення. Спершу лікувався у Дніпрі, а згодом його перевезли до Луцька на реабілітацію. Саме там ми й познайомилися. Це був перший день весни.

Мені зателефонували з відділення: поступає пацієнт на реабілітацію, чи можу я його взяти. Я погодилась.
Так Денис став моїм пацієнтом.

Він одразу почав проявляти знаки уваги — запрошував на прогулянку. Я відмовлялась, бо розуміла межі. А наступного дня він приніс червоні троянди. Він почув, що я їх обожнюю. І сказав: «Дякую, що ти є».
Троянд було стільки, що їх просто не було куди ставити.

Його реабілітація завершувалась, попереду була відпустка на 30 днів. І одного дня він запитав:
— Ти хочеш, щоб я залишився?

Ми довго говорили про майбутнє. Чи є воно в нас. Чи можливе воно в умовах війни.
Він залишився в Луцьку.

Але до кінця відпустки ми посварилися. Я видалила його номер і вирішила, що так буде правильніше.

Через два тижні мені наснився сон: Денис в окопі, під обстрілами. Я прокинулась із тривогою, знайшла його номер і написала: «Ти живий?»
Він відповів, що все ще в Луцьку. Сказав: «Мене тільки почало відпускати… і тут знову ти».
Мені було важливо лише одне — щоб з ним усе було добре.

Через годину він запропонував зустрітися й поговорити.
І з того дня ми більше не розходилися.

Коли відпустка закінчилась, Денис повернувся на фронт. Ми бачилися раз на місяць — або я їхала до нього, або він прилітав додому.
У січні, біля лікарні, він зробив мені пропозицію. А вже 2 березня ми одружилися.

Ми не планували весілля. Хотіли просто розписатися і поїхати з дітьми на відпочинок. Але мої батьки наполягли на святі — маленькому, лише для найрідніших.
І це стало одним із найкращих днів нашого життя. Теплим, щирим, справжнім. Нам так сподобалося, що ми вирішили: на першу річницю обов’язково зробимо ще одне весілля — таке, як мріяли.

Але на річницю я купувала квіти йому на могилу.

Кожного понеділка він замовляв мені доставку квітів. Це був його ритуал. Його спосіб сказати: «Я поруч».

І в один із понеділків кур’єр не приїхав.
Усі на роботі питали: «А сьогодні буде доставка?»
Я відповідала, що йому зараз не до того — на службі складно.
А в самої всередині було важке передчуття.

Він не брав слухавку. Побратими не відповідали.
Я зателефонувала Валентину — тому самому командиру, якого Денис колись витягнув з поля бою. Саме він повідомив мені, що Денис загинув.

Загинув у той самий час, коли я писала йому повідомлення: «Я люблю тебе. Я обожнюю тебе».

Денис похований у Луцьку. Бо завжди казав:
«Де ти — там мій дім».

Він став татом для двох моїх дітей — і вони стали нашими.
Ми мріяли про спільну дитину.
Але не встигли.

Та для нас він живий. Поруч.
Ми відчуваємо його підтримку, його захист.
Він оберігає нас.

І поки ми його пам’ятаємо — він живе.