с. Квіткове , Бережанського р-н, Тернопільської обл.

Петро Тарасовський виріс у багатодітній родині — у домі, де вчили ділитися, підтримувати одне одного і нести відповідальність не лише за себе. Його мама присвятила своє життя вихованню дітей, вкладаючи в них любов до праці, повагу до людей і глибоке відчуття обов’язку. Саме в родині формувався його характер — витривалий, чесний, небайдужий. Її щоденна тиха праця, турбота й самопожертва стали тим фундаментом, на якому виріс воїн. Для матері він назавжди залишиться сином — незалежно від звань і нагород. І її сила сьогодні — це ще один прояв тієї ж стійкості, яку вона колись виховала у своїх дітях.

У 2002 році Петро вступив до першого класу Майданської загальноосвітньої школи l-lll ст

В кожного героя є те, заради чого він бореться. У Петра була його родина. Його дружина — Тарасовська Наталя Ігорівна. Його маленький син — Тарасовський Захар Петрович. Коли Петро загинув, Захару було лише шість місяців. Шість місяців — це коли дитина тільки починає впізнавати голос батька. Коли стискає його палець своєю крихітною долонькою. Коли засинає на його грудях, відчуваючи тепло і захист. Захар ще не зможе запам’ятати, як тато тримав його на руках. Але він виросте з історіями про нього. Про мужність. Про честь. Про любов до України — і до своєї сім’ї. А Наталія залишилася берегинею його пам’яті, тією, хто розповість синові, яким був його батько. Про його силу. Про його доброту. Про те, що він воював не через ненависть — а через любов.

Петро Тарасовський — воїн за покликанням. Із 2015 року він добровільно вступив до лав ЗСУ та брав участь у бойових діях в зоні АТО. Захищав Україну у Широкиному, Павлополі, Сєвєродонецьку, Рубіжному (Донецька та Луганська області), пройшовши перше бойове хрещення у зовсім юному віці. Маючи численні контузії та поранення, він неодноразово повертався на передову, незважаючи на загрози для життя та здоров’я.

У 2021 році Петро підписав черговий контракт, а з початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року — приєднався до 105-ї бригади ТРО. Брав участь у боях під Бахмутом — Сіверськ, Соледар, Спірне. Потім — оборона населених пунктів поблизу Охтирки (Сумська область). Згодом був переведений на південний напрямок — до Запорізької області. Молодший сержант Тарасовський був командиром 3-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти. Він був фахівцем з топографії, самостійно створював карти боїв, виконував завдання гранатометника та розвідника. Його побратими та командири неодноразово підтверджували особисту мужність Петра, його готовність прикривати інших ціною власного життя. За сумлінну службу був нагороджений: • медаллю «За участь в АТО»; • медаллю «За службу Україні»; • відзнакою «За жертву крові в боях за волю України»; • медаллю «30 років ЗСУ»; • почесною відзнакою «Золотий хрест»; • грамотами за бойові заслуги, мужність та поранення (2024 р.). Петро був не лише воїном, а Людиною великого серця. Він ніколи не залишав побратимів, мав глибоке почуття обов’язку і завжди говорив: «А хто, як не ми?» Його служба була не за наказом — він ішов на війну свідомо. Вірив у перемогу. Був вірним Україні — до останнього дня.